Поезія, обпалена війною

Поезія, обпалена війною

(Виховна година для учнів 5-9 класів)

 

Мета: познайомити учнів з українськими поетами та їх творами про події Великої Вітчизняної війни, пробудити інтерес до історії і літератури, виховати віру в справедливість, розвити почуття співпереживання через поетичне слово.

Обладнання: виставка книг українських поетів.

Бібліотекар. Діти! Сьогодні ми з вами поведемо розмову про найдорожче серцю кожної людини – Батьківщину, про долю людей, які захищали її в період Великої Вітчизняної війни. Нам, дорослим, дуже хочеться, щоб слово «війна» ви знали тільки з книжок.

Все далі відходять грізні роки тієї війни, але не згасає пам’ять про тих, хто не шкодував своєї крові, хто поклав на олтар свободи найдорожче – життя.

Суворим реалізмом, точністю деталі позначені всі поезії Миколи Бажана, написані під час Великої Вітчизняної війни. Микола Бажан виконував у ті роки надзвичайно великий обсяг робіт: редагував газету «За Радянську Україну», призначену для тимчасово окупованих областей нашої республіки, писав листівки й вірші. Слова його громової «Клятви» лунали на устах багатьох бійців.

(Учень читає вірш М. Бажана «Клятва»)

В нас клятва єдина і воля єдина.

Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Ми сталлю з гармати, свинцем з карабіна

Розтрощимо вщент ворогів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!..

Вкладає меча в руки вірного сина

Наш край, щоб цей меч пломенів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Чекає на ката ганьба й домовина,

Де б чоботом він не ступив.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Роззявилась свастики паща зміїна,

Та гада розчавить наш гнів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Бібліотекар. Коли нацистська Німеччина напала на нашу країну, коли весь народ піднявся на захист Вітчизни, Платон Воронько одягає гімнастерку. Як досвідченого підривника його залишають інструктором у школі мінерів. Що ж, готувати підривників – дуже важливо й відповідально. Але це все ж таки не передній край. Платона тягне на рідну землю, топтану ворожими чобітьми, він хоче власними руками закладати вибухівку, на власні очі бачити, як летять під укіс ворожі ешелони…

Поезія П.Воронька така ж неспокійна, вірна та надійна, як і її творець, вона проміряла разом з ним трудні партизанські версти, мліла серцем над жевріючим бікфордовим шнуром, ридала над мертвим побратимом, загорнутим у плащ-палатку або шинельчину. В цьому її сила.

(Учениця читає вірш П. Воронька «Україна» ).

Україна для мене як мати,

Що стоїть на дорозі війни,

На залізнім хресті розіп’ята,

Вся в слідах пазурів сатани.

І над нею шумлять суховії,

Підіймають заграви пожеж.

Голова її бідна сивіє

Полинами неполотих меж.

Вона бачить своїх чорнобрових

Козаків на схід-сонці, в огні,

Вона кличе їх, смілих, здорових,

В запорізькій блискучій броні.

І зметуть вони кодло кощаве,

Люту силу німецьких фронтів,

Скосять кулями хижі їх лави,

Спопелять чорні душі катів!

Бо для них Україна як мати,

Що стоїть на дорозі війни,

На залізнім хресті розіп’ята,

Вся в слідах пазурів сатани.

Бібліотекар. Поезія Володимира Сосюри в роки Великої Вітчизняної війни – це непохитна віра в перемогу народу, який захищає саме своє право на життя, і передбачення того невимовно щасливого майбутнього, яке гряде за останнім переможним залпом.

(Учень читає вірш В.Сосюри «Як блищать на сонці сурми перемоги»).

Як блищать на сонці сурми перемоги,

Як гримлять литаври, як сади цвітуть

І дзвенять піснями радісні дороги –

Вільної Вітчизни калинова путь.

Діти йдуть, сміються, матері з  квітками,

Юнки з юнаками… молодість, любов…

В музиці моторів тепла синь над нами.

Гей, радійте, люди, — це наш день прийшов!

Вірю я – так буде, знаю я – так бути,

Сніг стече кривавий у яри, яри.

Вийдуть на майдани і на поле люди

Зустрічати сонце мирної пори.

… Радість тисне груди…

Серце – наче пісня… Хай кругом зима, —

Буде це весною, навесні це буде,

Бо не марно пісня крила підійма.

Бібліотекар. Незліченні втрати і жертви, туга за рідною Україною, що вся захлиналася у крові та задихалася у пожежах, – усе це збудило єство поета, влило нові сили та можливості. У творах періоду війни Павло Тичина гримить, мов грім, коли передає слово рідному українському народові, аби ствердити його невмирущість. Він постає перед нами зворушливим, коли пише про біль вимушеної розлуки з Україною, яку топче фашистський чобіт.

(Учениця читає вірш П.Тичини «Матері забуть не можу»).

Матері забуть не можу,

Скрізь, на що я тут не гляну, —

Чи на ліс, чи на поляну, —

Бачу її душу гожу,

Чую вимову кохану.

Голос чуть, де поле й трави:

  • Я тебе любила, сину!

Тож прилинь хоч на часину:

Душать ось мене удави,

Гнуть к землі, як колосину.

І я кидаюсь на голос,

Але там – нема нікого! –

Крім як сонця золотого…

Та ще гнеться, гнеться колос

Від зерна свого важкого.

І кричу я: — Україно! –

Потім стану й прислухаюсь.

Чути… здалеку: – Тримаюсь!

Хмарко! Ластівко! Калино! –

І в той бік я повертаюсь…

І кричу я: – Мамо! Рідна!

Голос дай! До тебе рвуся! –

Й чути… здалеку: — Борюся! –

І така ж ця мова срібна –

Аж вогнем я весь схоплюся…

І кричу я: – Обізвися! –

Потім стану й наслухаю,

Й чути… звідти: – Наступаю!

Сину мій! Гартуйсь! Не гнися!

Вже ось-ось перемагаю!

І таким тут грім покотить –

Небом, небом-небозводом! –

Мов червоний гнів походом

У фашистські дзоти дзотить

З українським всім народом!

Бібліотекар. Палкі вірші Андрія Малишка  підіймають бійців в атаку, ведуть люд у партизани, кличуть до перемоги. Глибоке почуття патріотизму, безмірна любов до рідної України розкривається, як це характерно для Малишка, через суто особисте поетове сприйняття.

(Учень читає вірш А. Малишка «Україно моя»).

Запалали огні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя, мені в світі нічого не треба.

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.

Як росли ми і змалку? Скрипіла у хаті колиска,

Загасав каганець чи горіла воскова свіча.

Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска,

І проміння багряне подібне було до меча.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла…

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину

У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

Бібліотекар. Хлоп’ям зустрів Василь Симоненко сонячний день Перемоги. Фронтові випроби минули його, малолітка, але червоно-вишневі Малишкові зорі з дивною силою продовжили себе в Симоненковій поезії. І якщо А.Малишко для нас – сурмач покоління фронтового, то Симоненко постав перед нами сурмачем покоління молодшого, того, що дітьми-пастушатами вийшло з воєнних заграв.

(Учениця читає вірш В. Симоненка «Земля кричить. Шинкують кров’ю війни»).

Це все було. Були німі кургани,

І війни йшли не на життя – на смерть,

Гриміли залпи, і ятрились рани,

І світ ішов, здавалось, шкереберть.

І вся планета ніби очманіла,

Людина в землю заривалася, мов кріт,

А над землею бомби стугоніли,

І падали тіла на рваний дріт.

Це все було…  О, не забудьте, люди,

Своїх братів, що нині неживі,

Що руйнували світ тиранства і облуди

І нищили в’язниці вікові.

О, не забудьте тих, що рвались крізь багнети,

В степах поклали голови свої,

Щоб більше нашу голубу планету

Не шарпали розбійницькі бої.

Щоб не здригався Всесвіт малярійно

І небо не стогнало від заграв,

Щоб нам годинник радісно й спокійно

Віки ясної дружби рахував!

Бібліотекар.  Як бачите, пам’ять живе і в книжках. Ви, діти, наймолодші сини і дочки нашої Вітчизни. Майбутнє України у ваших руках. Від вас залежить, яким воно буде.

Людське безсмертя з роду і до роду

Увись росте корінням родоводу.

І тільки той, у кого серце чуле,

Хто знає, береже минуле,

Хто вміє шанувать сучасне, —

Лиш той майбутнє

Вивершить прекрасне.

Author: Староприлуцька спеціальна школа

Добавить комментарий