Наше село - Староприлуцька школа-інтернат Староприлуцька школа-інтернат
Skip to content

Наше село

Села Стара та Нова Прилуки, що розмістилися на обох берегах річки Десни, розташовані в 30 км від обласного центру м. Вінниці. Вперше Прилука згадується в Літописі Руському в лютому-березні 1146 року, коли князь Галицький Володимир Володаревич воюючи з Київським великим князем Всеволодом по дорозі до Києва «приде Володимирь и взя Прилукъ».1

Прилука лежала тоді в землі так званій Болохівський, а межі землі лежали від річки Хомора аж до верхів’я Богу (Бугу)2. Київська Русь ХІ-ХП століть розширювала свої кордони за рахунок приєднання до своїх земель територій степового люду. Більшість племен степу, лісостепу жили осілим життям, це і торки, кувуї (кумани — І. Д.), чорні клобуки, берендеї. Вони перемішувались з руською людністю і служили пересторогою проти кочових побратимів (половців). Це об’єднання різнойменних племен мало загальну назву Болохівська земля.3 Земля Болохівська відділяла Галич від Києва і по ній тягнувся вальний тракт (головна дорога з заходу на схід — І. Д.), за цю землю княжата галицькі і київські ворогували між собою, доказуючи на неї свої права і часто зі зброєю сюди прибігали.4

У 1241 році Данило Галицький болохівські міста (Кудин, Губин, Кобут, Городець Бужський, Дядьків) знищив дощенту.5 Ті, хто лишався живим, тікали аж до низин Дніпра.

Територіальна назва «Болохівська земля» згадувалась і в часи литовсько-польські. Сігізмунд II Август (1520-1572 pp.) пише до Кутміч-Мурзи: «На вході і Болохові у підданих наших вінницьких і брацлавських татари багато побрали».6

Прилука, розташована у межиріччі Дніпра і Богу, через яке топтали татари свій шлях в глиб краю, була відкрита татарам, які від смерті Хаджі-Гірея (1446 р.) періодично наїжджали на Брацлавщину. Після вигнання татар литовцями Прилука і її околиці довго не залюднювались.7

Можна припустити, що Прилука могла бути пограбована татарами або в кінці XV ст. (1491-1495 pp. великий похід на Поділля, Брацлавщину, Волинь), або в першій половині XVI ст., бо в XVI ст. Вона з’являється як нове поселення, вже будучи власністю князів Збаражських (в сучасній літературі Збаразькі — І. Д.). Вважають, що її засновником був князь Микола Андрійович Збаражський (нажаль у використанній літературі, крім «Slownika…» це ім’я не зустрічається — І. Д.).8

В грамоті 1507 року наміснику брацлавському князю Михайлу Збаражському дозволено не збирати подимщини в зв’язку з опустошениям краю від татар.

Князь Януш Збаражський, воєвода брацлавський, що перебував на цій посаді 32 роки, (помер в 1608 році) будує в Прилуці обороний замок (1576-1580 pp. (?) — І. Д.), укріплює його валами й перекопами, які тепер ще видно. Замчище було оточене валом на 168 сажнів з кожного боку, висотою до 4,5 сажнів. Від замчища до р. Десни тягнеться вал довжиною 494 сажні, висотою 4 сажені.9

З часу забудови замку людність не лише в самій Прилуки, але в ближчій окрузі збільшувалась, спливала вона з глибин краю, найперше з Волині, як бачимо із судових процесів, які постійно велися землянами волинськими з князем Янушем Збаражським про збіглих підданих з їх маєтків до Прилуччини. Села Прилуцькі в недовгім часі так залюднилися, що в 1602 році нараховувалось в окрузі 29 сіл (люстрації містечка Прилуки).10

Так, Еріх Лясота, посол австро-німецького цісаря в 1594 році, проїздив Прилуку і залишив свій опис: «Прилуки — велике, нове укріплене місто з замком, в ньому є 4 тисячі домів над річкою Десницею. Місто це оточене прекрасними, просторими і родючими ланами та пасовиськами, серед котрих розташовані поодиноко маленькі дивні будинки зі стрільницями, куди ховаються селяни, заскочені знічев’я татарами і обороняються від них, тому кожний селянин, йдучи на працю в поле, завжди має з собою рушницю на плечах і шаблю або тесак при боці: бо вони дуже часто є в небезпеці перед татарами і майже ніколи не бувають у безпеці від них».11

Януш Збаражський був добрий вояка, учасник воєн кінця XVI ст. під Чашниками, Соколем, Великими Луками, Псковом, проводив на Брацлавщині свою військову політику, мав озброєні загони козаків. Якраз в період його служби королем польским Стефаном Баторієм (1533-1586 pp.) дані були козацтву привілеї — реєстр і оплата за службу від держави. Тому і князі — власники маєтностей на окраїнах Речі Посполитої, користувалися свободами. Вони збільшували свої землеволодіння (добра) за рахунок розграбованих татарами сіл і містечок. Ото, мабуть, починаючи від Прилук над Десницею і Погребищ над Россю, держання Збаражських вздовж Росі і Роськи, округ на якому Животов, Антонов, Борщагівка, Торчиця, Володарка.    Далі в південному напрямку обіймали Монастирище, доходили до Ладижина і Бершаді за Богом, а на другому боці Прилуку за річкою, з Дашевим і Немирівщиною в’язали.12

Князі Збаражські були зацікавлені і в обороні прикордонних замків, тому і міщан брали на військову виправу, приймали до надвірної міліції збіглих з Волині та інших земель. В добрах князівських було багато міщан козакуючих, тому займалися не тільки охороною кордонів, а виходили в степи на облави, на захоплення чабанів татарських з отарами, доходили до Криму і багато воювали на Чорному морі.13

В 1560 році король змушений був розіслати листи до великих магнатів Волині, Поділля, Брацлавщини з наказом не ходити на татар, бо цим підривались стосунки з Портою. А в 1578 році король польський змушений був прислати до Збаражських навіть комісарів, щоб перевірити (зробити ревізію) кількість козаків по маєтностях князя і його синів. В 1600 році обидва брати Збаражські зі своїми надвірними міліціями ходили на молдавського князя Міхала і до мултян. В 1609 році виступивши на війну московську Юрій (Георгій) був офіційно признаний сторожем (дозор на кордоні) у війську під командуванням Станіслава Жолкевського.14

В 1626 році разом з дядьком своїм Стефаном Четвертинським, підкоморієм київським, зібравши надвірних козаків, об’єднавшись з військами гетьмана Жолкевського, вирішили вдарити по орді татар, що пройшла по Брацлавщині і направилась до Галича. «Вони нагнали орду 23 лютого у милі від Галича. Хан, налякавшись, шукав повороту, але прилучани сіли на шию втікачам. І в районі Устя на Дністрі заставили татар прийняти бій, а хан тікав у своему поганому ридвані».15

Після смерті Януша Збаражського і його дружини Анни Четвсртинської велика спадщина залишилась синам Юрію і Криштофу. В 1608 році були установлені межові знаки між сусідами-поміщиками Янушем Острожським, котрому належав Тетієв і другі пункти, та Криштофом і Юрієм Збаражськими, яким належали Погребище, Животов, Прилуки.16

В 1627 році вмирає Кшиштоф Збаражський — краківський каштелян, і всі маєтки залишаються за Юрієм: Прилука з замком і околицями, до яких належать Нова Гребля, Лосієвка, Турбів, Скибинці, Курава, Вахна, Петанівка, Колюшків, Ярмушовка, Писарівка (Псярівка).За князя Юрія виникає Новий Збараж та Новий Губин.

Обидва брати були неодружені і коли Юрій після смерті брата стає каштеляном краківським, купує собі замок в Піліце (Польща) і на Україну не повертається.

Рід Збаражських по Юрію (чоловічій лінії) закінчується в 1631 році. А добрі дідичні замки, міста всевладних Збаражських перейшли на Марисю Базильову-Захаровську — каштеляншу брацлавську, рідну сестру Януша Збаражського, а від неї — до дочки Анни, що була одружена з Костянтином Вишневецьким — воєводою руським.

Прилука з околицями переходять у власність їх дочки Хелени, що віддала руку Станіславу Варшицькому.

В 1635 році між Хеленою і Янушем Вишневсцькими проходить розділ маєтків. Вона залишає за собою містечко Прилуку і маєтки в Польщі — 2 містечка, 39 сіл. В цей період (1635-1645 pp.) князь Станіслав Варшицький засновує Варшицю (тепер передмістя м. Калинівки).17

Про боротьбу українського народу, козацькі війни середини XVII розповідають декілька джерел, що відтворюють життя Прилук.

Гійом Левассер де Боплан, що був на службі в 1630-1648 pp. у гетьмана Станіслава Конецпольського, наніс на карту Брацлавщини населений пункт Прилуку як містечко.18 «Крепостные сооружения с большими подробностями отмечены в следующих местах по течению р. Буга. Далее на притоках реки Буга с левой стороны в г. Самгородке, Новом Збараже, Прилуках, Вахновке…19 Из числа сел на левой стороне реки Буг, близ г. Прилук Сосонка, Холявинцы, Новая Гребля».20

В 1648 році після Корсунської битви в липні місяці гостив тут М. Кривоніс з ханом Гіреєм.21

Іван Франко в своїй праці «Хмельниччина» подає листи Самуїла Казиміра Кушевича, очевидця подій 1648 p., «писано (дня) 3 липня до Віденського магістрату», якому Кушевич доповідає про бунт Хмельницького, поразку польских гетьманів під Корсунем. Нотує факти нових татарських нападів. Через неготовність наших татари (дня) 7 червня розпустили свої загони і наробили багато шкоди в околицях Махнівки, Бердичева, Білопілля, Паволочі, Глинського, Прилуки, Пикова. Набравши багато худоби, але без розливу крові та без бою вони вернули під Білу Церкву.

Татарський хан з великим полоном (в 200 000 християн) вирушив до Криму, залишивши при Хмельницькім значну залогу.22 Напередодні домовленості з татарами про допомогу Хмельницький розсилав універсали поселенням, щоб їх мешканці ховались від татар в твердинях: Прилуцькій, в Новому Збаражі, Губині. В 1648 році у зв’язку з військовою необхідністю створюється Кальницький полк. В склад полку входило 19 сотень (2046 реєстрових козаків).23

Прилука стає сотенним містечком аж до 1667 року. Сотником прилуцької сотні стає Василь Антоненко, а писарем Петро Кончинський.

18 березня 1651 р. після перемоги Івана Богуна під Вінницею (Вінницький) Кальницький полк відійшов до Прилуки. Тут козаки були обложені польськими військами. Богдан Хмельницький спішив до Прилук із-під Б. Церкви. А з Умані полковник Іван Глух привів 10 тис. козаків. 18 березня козаки очистили Прилуку, писав в щоденнику (1643-1651 pp.) Станіслав Освенцім, учасник подій, наближена особа гетьмана Конецпольського.24

На початку 1653 року на арену боротьби проти українського народу виступив один із претендентів на польську корону Стефан Чарнецький. «Польское правительство вверило энергии и патриотизму коронного обозного небольшое войско, тысяч десять, и предоставило свободу действий. Нежданно-негаданно появляется он в Брацлавщине, на территории Бужского козачества. С быстротою молнии кидался Чарнецкий из одного конца края в другой, вырезывая и выжигая село за селом, местечко за местечком, он оставлял за собою пустыню. К счастью для края, он мог здесь встретить такого врага, как Богун, не уступающего ему по энергии и превосходящего его по находчивости. Богун успел-таки задержать Чарнсцкого в его страшном движении».25

Але наздожене його Богун під Монастирищсм, коли будуть розгромлені Прилуки, Погребище. Під Новоселовим вони несподівано вночі напали на козаків і вибили їх близько трьохсот, стративши собі дев’яносто восьмеро (втрати поляків — І. Д.). Після цього замаху той до решти сплюндрував Самгородок та Прилуку, позабивавши в них невинних козако-руських людей.26 Князі Вишневецькі – Варшицькі воювали проти військ Б.Хмельницького в Берестецькій та Збаражській битвах.

В часи «Руїни» (1670-1700) Варшицькі не повертались до своїх маєтків, що під час розрухи ослабли. Тільки після Прутського миру 1711 року маєтності перейдуть до 2 дочок і 2 синів Станіслава Варшицького.

Початок XVIII ст. характеризується на Брацлавщині підйомом козацьких повстань проти польської шляхти. Так знамените Немирівське повстання 1702 року, в якому приймали участь «ковалівські, нсмировські, прилуцькі громади», почалось як підтримка фастівського полковника Палія в його боротьбі проти Польщі.27

На ранній стадії гайдамацького руху 1730-1745 pp. активізувала свою діяльність шляхта, вона об’єднувала надвірну козацьку міліцію і водила її на розбої до містечок і сіл, знищуючи маєтки собі подібних, наносячи збитки селянам. Це ще заохочувалось тим, що у більшості власницьких маєтків головною особою став довірник – управитель (економ). «15 июля 1733 г. судебное решение по делу управляющего имением графов Монморанси де Буи г. Прилукой, шляхтича Бедржицкого, на имение Краковского каштеляна князя Януша Корибута-Вишневецкого, с. Сердивцы, причем были сделаны различные насилия тамошним крестьянам: суд постановил удовлетворить во всем Вишневецкого».28 (Граф Йозеф Монморансі де Буі — жіноча лінія Варшицьких-Калиновських — І. Д.)

«19 июля 1746 г. Жалоба многих дворян, проживающих в имениях князя Михаила Радзивилла, в селе Ярмошовке на управляющих прилуцким имением дворян, Матвея Бедржицкого и Яцка Папезского о том, что они напали ночью во главе многочисленной надворной козацкой милиции на дворы исцов, ограбили их имущество, их же самих изувечили и бросили в тюрьму».29 В грудні 1762 р. на постої в Прилуці стояли 3 хоругви Київського воєводи. В 1780 році Новоприлуцький ключ переходить до рук графині Гонорати Калиновської -Бедржицької. В цей же період в Нову Прилуку переселяється єврейське населення Старої Прилуки. (Це, мабуть, зв’язано з тим, що торговим містечком стає Нова Прилука — І. Д .) В 1763-1791 pp. на Брацлавщині, Поділлі проводиться перепис євреїв. В Прилуках зафіксовано 45 дворів — 205 жителів.30

В документах виступає різнобічне життя прилучай. Серед них і взаємні тяжби, передача власності, обмін власністю.

«22 марта 1779 г. в Виннице. Медовский порох Иван Лисинский по доверенности прилукского пороха Дмитрия Кучинского записал викариат при церкви во имя Покрова св. Богородицы шляхетному Ивану Лисинскому, отдавая ему в пользование половину церковных доходов и угодий».31 «7 декабря 1778 г. Меновая запись — свидетельство о взаимной передаче хуторов друг другу, состоявшейся между крестьянкою Гапкою Бурлачихою и козацким атаманом Иваном Валмиком».32 В цьому документі звучать прізвища жителів (мабуть, Нової Прилуки — І. Д.), бо присутній війт Кисслівський-Томаш, Данило Степанець, Семен Бавчук, Лесько Валмик, Петро Діментов, син Бурлачихи — Петро.33

«12 июля 1786 г. распоряжение владельца местечка Прилуки, Борджецкого, запрещающее беспокоить мещанина прилукского, Каленика Иксенка, в свободном владении, принадлежащим ему хутором, называемым Луг, находящимся на реке Десне».34

«27 января 1791 г. удостоверение, выданное дворянином Борджецким мещанам г. Прилука — Марку Дыменко и Ильку Беднарчуку в том, что их усадьбы на хуторах, сады и пасеки будут признаны их собственностью».35

В 1797 р. була проведена адміністративна реформа. Липовецький повіт, до складу якого входила Прилука, згідно указу Павла І, перейшов від Брацлавського намісництва до Бердичівського повіту Київської губернії.

На 1864 р. в містечку Прилуки нараховувалось 5147 чоловік, із них — 2824 православних, 303 римо-католики, 202 євреїв. Місто Нова Прилука, що називалась Киселями, належала слідуючим власникам:

1. Калісту Гавриловичу Гойжевецькому – 271
2. Івану і Сільвсстру Лукіановичам-Болсуновським – 140
3. Петру Матвійовичу Карському – 50
4. Марку Марковичу Березовському – 38
5. Варфоломію Костянтиновичу Савицькому – 7.

ВСЬОГО: 3628 дес.

Церковні землі — 71 десятина. Церква дерев’яна Троїцька побудована в 1730 р. До Нової Прилуки в цей час приписане ще село Холявинці — в ньому 743 жителя, 1121 десятина землі. Володіє селом Камілія Матвіївна Янковська.

В 1862 році засновується винокурний завод. М. Стара Прилука має половину населення і 4949 десятин землі, що належать по наслідуванню Цеславу Владиславовичу Здеховському. Церковні землі 72 десятини, церква Преображенська кам’яна, побудована в 1819 році.

До Старої Прилуки належить село Чупринівка. В ньому мешкало 194 чоловіки, належало Ісидору Антоновичу Радлинському. Землі — 360 десятин.36

Проходить більше чверті століття і статистичне обслідування 1900 року населених пунктів Київської губернії показують Новоприлуцьку волость, в складі якої 2 містечка, 4 села, 1 «деревня», 2 ферми, 1 урочище, 3 хутори. Населення всього — 11704 мешканці (чоловіків — 5864, жінок — 5840).

Місто Нова Прилука — дворів 563, мешканців — 3922, із них чоловіків — 1944, жінок — 1978. Головне заняття жителів — землеробство, дехто працює на Турбівському цукровому заводі. В містечку числиться 2936 десятин землі, із них поміщикам належало 1089 десятин, церкві — 51 десятина, селянам — 1796 десятин. Містечко належало Еразму Петровичу Карському, Самуїлу Кончинському, Ганні Олександрівні Гамалій, Каролині Лукинічні Жизновській, Василю Трифоновичу Савицькому. Господарство ведеться по трипільній системі.

За 30 років пройшли зміни у володінні сільською та містечковою власністю. Винокурний завод належить купцю Дувіду Моргулісу. Виробництво спирту — 613500 на суму 56400 руб.37

В Новій Прилуці було на цей період 2 кузні, 36 дрібних крамнички, 1 бакалійна, 1 мануфактурна, 4 соломорізки, 2 маслобойні, 4 круподерки, 1 водяний млин на 2-х поставах, 2 вітряки в кожного по 1-й поставі.

В містечку була одна православна церква, єврейська синагога, церковно-приходська школа, повивальна бабка, одна аптека. Пожежна частина — 5 бочок, що утримувалась за рахунок селян з коштом 5 крб. в рік.

До Нової Прилуки належали Прилуцькі хутори, де було 8 дворів, 26 чоловіків, жінок — 22. Землі: 10 десятин присадибної, 10 десятин сінокосів, 548 десятин орної — всього 568 десятин. Господарство ведеться по трипільній системі.38

В Новій Прилуці в 1903 році було відкрито однокласне приходське училище, яке в 1904 р. переведено у двокласне. Розміщувалось воно в найманому приміщені. На утримання училища відпускалось із казни 530 крб. від Київського комітету тверезості 1500 крб.

Навчалось учнів — 58 хлопчиків, 14 дівчаток. В 1903 році був паралельно відкритий клас для дорослих — навчалось 75 чоловік. При училищі був створений хор, в ньому брали участь 18 дітей, 20 дорослих. Директором училища працював на протязі 1903-1906 pp. Андрій Йосипович Войтовський, вчителем — Михайло Хомич Яковенко.39

В 1888 р. в Новій Прилуці народився Залман Аврахамович Ваксман — всесвітньо відомий мікробіолог, Лауреат Нобелівської премії 1952 року — за відкриття стрептоміцину. 3 1915 року жив і працював в США.

В містечку Старій Прилуці було 405 дворів, жителів 2147. Головне заняття — землеробство, дехто відправлявся на заробітки в міста Київ, Одесу, Вінницю, Бердичів — більшість із них працювали домашньою прислугою.

В містечку числиться — 3352 десятини землі, із них належить поміщикам — 1484 десятин, церкві — 72 десятини, селянам — 1795 десятин. Містечко належить Сергію Федоровичу Мерінгу і знаходиться в аренді у Казимира Вікентійовича Ближовського, який веде господарство по восьмипільній системі, а селяни по трипільній системі.40 Щодо господарства С. Ф. Мерінга, то можна сказати, що воно було показовим: «Из других районов Калиновки останавливает на себе внимание хозяйство в г. Старой Прилуко, принадлежащем С. Ф. Мерінгу, представляет особенный интерес как один из крайне редких примеров ведения арендного хозяйства на акционерных началах».41

Власнику Мерінгу належав цегельний завод, який знаходився в аренді у Гершка Дудника, на заводі працювало 8 чоловіків. С. Ф. Мерінгу належав один водяний млин в дві постави. Ферма «Забарова» при Старій Прилуці була теж його власністю. Там проживало 60 чоловіків і 45 жінок. Землі було 570 десятин.

С. Ф. Мерінгу належало село Нова Гребля. Він був розпорядником цукрового заводу, заснованого у 1899 році. На ньому працювало 375 робітників. Випуск цукру був 288628 пудів. При цукровому заводі було відкрите двокласне приходське училище.

До Старої Прилуки відносилась ферма «Бажантва», що належала міщанам Стефану Івановичу і Антону Михайловичу Воляникам. В них було 375 десятин орної землі, сінокосів більш 3 десятин, присадибної 13 десятин — всього 391 десятина, дворів було 16, 24 чоловіки, 26 жінок. Ферма арендується дворянином Леонтієм Карловичем Рогозинським, господарство веде по трипільній системі. Воляникам належала Чупринівка.

В Старій Прилуці була православна церква, церковно-приходська школа, 1 кузня, 1 слюсарна майстерня, 1 водяний млин, що належав Василю Васильовичу Зелененькому, лікарня. Пожежна майстерня (5 бочок, 6 багрів) утримувалась за рахунок селян.42

В містечках проходили ярмарки і базари. Ярмарки були незначні за своїми обігами і служили місцевому населенню більше для задоволення сільскогосподарських потреб, ніж будь-яких промислових операцій. Ярмарки відбувались 1 січня, 9 травня, 1, 25 жовтня, 6 грудня.

Базари в Прилуці проходять кожних 2 тижні. А на ярмарці 1856 року (1 січня) було привезено товару на 4 тисячі крб., а продано на 2,7 тис. крб.43

Головним пунктом по торгівлі хлібом, тваринами і продуктами тваринництва була Нова Прилука.

М. Стара Прилука було центром волосного управління. Утримання волосного апарату обходилось в 1112 крб., сільських посадових осіб 690 крб. 77 коп., оклад волосного старшини в рік був 150 крб., а писаря — 50 крб. в обігу 1900 р.

Церква Преображення, що у селі Стара Прилука, Липовецького району Вінницької області відзначила свій 100-літній ювілей. Будував її німецький архітектор за кошти колишнього поміщика Сергія Мерінга та селян. Старожили села розповідають, що на місці цього храму стояла старенька капличка. Вона почала розвалюватись, тоді люди звернулися до місцевого поміщика за допомогою, той погодився допомогти з будівництвом.

«Зібрали комісію, найняли підрядника, старообрядців з Вінниці, а ті у свою чергу найняли – інженера Крауса, – розповідає настоятель церкви отець Василій (УПЦ). – Вони сіли, порадилися і домовились за ціну 26 тисяч 700 рублів. Половину цієї суми дав місцевий поміщик, решта селяни зібрали самотужки. Стару капличку знесли, на її місці розпочали нове будівництво храму.

YouTube Трейлер

Тривало воно впродовж 3 років».

У роки війни німці не наважилися бомбити церкву. Зробили з неї склад. Туди звозили зерно. «Коли фашисти уже прийшли в село, то відразу зайшли до церкви, – розповідає 80-річний церковний староста Іван Бевз, – а я постійно до церкви ходив, стою дивлюся, а вони влетіли сюди, почали щось між собою балакати, тоді один обертається, а навпроти нього якраз ікона висіла, він подивився, і аж завмер, щось сказав своїм солдатам і церкву не чіпали, а зробили з неї комору».

Після закінчення війни, Преображенська церква знову почала діяти, як храм. Але у 60 –х роках ХХ століття Радянська влада вирішила закрити її.

В середині 80-х, з церкви місцева влада планувала зробити РАЦС. Біля храму були могили священиків, їх бульдозером розгорнули. Церкву переробили під РАЦС, але згодом закрили. Люди відмовлялися там розписуватись.

З настанням незалежності храм знову відкрили. Настоятель у ньому – отець Василій. Він працює на 2 храми, але каже у Преображенському службу правити легше: «Є тут Божа благодать, – каже священик, – коли відчиняєш храм вона аж віє на тебе. Тут службу відправиш і незчуєшся, так легко та добре».

За свої 100 років Преображенська церква не мала жодного капітального ремонту та не дала жодної тріщини. Нині, за словами кореспондента РІСУ Олени Бучацької, храм стоїть як новий, тільки стіни трішки потемніли. Настоятель каже, що секрет її довговічності в тому, що будівельники до цементу додавали невідому речовину, вона і скріпила так сильно стіни, а ще щира молитва священиків та місцевих жителів не дали її зруйнувати.

YouTube Трейлер

 

 

 МАЄТОК ПАНА МЕРІНГА

Усадьба С.Ф. Меринга

Позже, уже осмотрев «дворец» и разыскивая дополнительную информацию об постройке, я обнаружила, что не только эта «бледная ксерокопия» киевского Мариинского дворца заслуживает внимания; интересна сама земля, на которой расположена бывшая усадьба.
Земли эти в 12-13 веках относилась к загадочному территориальному образованию, называемому Болоховская земля. Этот участок тянулся от реки Хомора, вдоль Случи, Тетерева и Гниломета до самого Буга и лежал между Киевским и Галицко-Волынским княжеством. Населялась земля предположительно представителями нескольких племен: торками, куманами (ответвление половцев), берендеями и «черными клобуками» («каракалпаками»), то есть народностями тюркского происхождения, смешавшимися со временем со славянами. Археологический материал, добытый в этих краях, довольно скудный, однако очевидно, что жили болоховцы общинным строем, и уклад их жизни был типично славянский.В летописях Болоховская земля упоминается редко и обрывочно, говорится о неких свободолюбивых «болоховских князьях». Они не принадлежали к дому «Владимировичей», разные историки причисляют их то к половцам, то к русинам, то к румынам. Известно, что во время татаро-монгольского нашествия поселения Болоховской земли пострадали незначительно, так как болоховцы согласились платить дань татарам, большую часть которой они отдавали зерном.
Город Прилука впервые упоминается в 1146 в «Руськой летописи», когда отец Ярослава Осмомысла Владимирко Володаревич, воюя с киевским великим князем Всеволодом, «взя Прилукъ» по дороге в Киев. В 1241 году ряд Болоховских городов (Губин, Кобут, Кудин, Дядьков, Городец Бужский) были до основания разрушены Даниилом Галицким – ох, и любил он это дело, города уничтожать: в 1258, к примеру, еще и Звягель сжег! Тогда же, предположительно, была разрушена и Прилука. Болоховская земля, как

относительно независимое образование, перестала существовать, войдя в Галицко-Волынское княжество. Название это, правда, еще несколько раз «по привычке» упоминается в литовских летописях до 15 века. К середине 15 века эти земли, регулярно подвергавшиеся набегам кочевников, практически опустели. Возродилось поселение в начале 16 века по инициативе нового хозяина князя Николая Андреевича Збаражского. В 1507 году он испросил для жителей право не платить налоги – уж слишком обнищали они к тому времени. Его потомок Януш Збаражский построил в Прилуке в 1580-х годах крепость, укрепленную рвами и валами, остатки которых, говорят, можно видеть до сих пор – мы, честно говоря, не увидели. В летописях сохранилось детальное описание укреплений: квадратное «замчище» окружено было валом на 168 саженей с каждой стороны, высотой 4,5 саженей. До реки вал продолжался на 464 сажени, высотой 4 сажени. Создание укреплений сделало проживание в Прилуке более безопасным, население стало расти. Уже в 1594 году посол австрийский посол Эрих Лясота, побывавший в Прилуке, писал: «Прилука – большой, новый укрепленный город с замком, в нем есть 4 тысячи домов над рекою Десницей (Десной). Город окружен прекрасными, просторными, плодородными полями и пастбищами, среди которых стоят поодиночке

странные домики с бойницами, куда прячутся крестьяне, застигнутые врасплох татарами». В 1627 году умирает очередной хозяин Прилуки Кшиштоф Збаражский, город переходит его брату Юрию, который тоже умирает в 1631, прервав род Збаражских. Прилука досталась его сестре Хелене, в браке Варшицкой.
Картограф Гийом Левассер де Боплан в период с 1630 по 1648 г неносил на карты Прилуку как «местечко». Во времена Казацкой войны Хмельницкого в Прилуке останавливался Максим Кривонос и хан Гирей. В 1648 году здесь был создан Кальницкий полк, включавший 19 сотен (2046 реестровых казаков). Прилука до 1667 года стала сотенным городком. В ходе противостояния казаков и шляхты (Стефаном Чарнецким), в здешних землях произошло несколько столкновений.
В начале 1733 года Прилука принадлежала некоему Матвею Бедржицкому, который, судя по судебным документам, не брезговал разбоем на большой дороге.
Приблизительно в начале 18 века поселение, основанное на противоположном от Прилуки берегу реки,

Холл усадьбы

выделили в отдельное сельцо и назвали его Новая Прилука. «Материнское» поселение, соответственно, стало Старой Прилукой. «Детеныш» вскоре окреп и разросся, сюда «переехала» и основная торговля. В 1864 году в обеих Прилуках проживало более 5 тысяч человек. В 1862 году в Прилуке (точно не знаю, какой) основали винокуренный завод. Известно, что в начале 20 века он принадлежал Давиду Моргулису. В 1888 году в Новой Прилуке родился Залман Ваксман, всемирно известный микробиолог, который в 1952 году получил Нобелевскую премию за открытие стрептомицина.
В начале 20 века Прилука переходит во владение Сергея Федоровича Меринга, который сдает земли в аренду Казимиру Ближовскому, а свой кирпичный завод он отдает арендатору Гершке Дуднику. Меринг был достойным сыном своего отца, блестящего предпринимателя, о котором я расскажу позже. Сергею в округе принадлежала водяная мельница и ферма «Забарова». Он, кроме того, был распорядителем сахарного завода

в Новой Прилуке, который выпускал около 300 тысяч пудов сахара в год. О хозяйстве Меринга было написано даже в путеводителе по железной дороге «Киев-Одесса»: «Из других районов Калиновки останавливает на себе внимание хозяйство в г.Старой Прилуке, принадлежащее С.Ф. Мерингу, представляет особый интерес как один из крайне редких примеров ведения арендного хозяйства на акционерных началах».
Как и обещала, расскажу об отце хозяина Прилуки, Федоре Федоровиче Меринге. Об этом докторе остались самые противоречивые воспоминания и отзывы современников; одно не вызывает сомнения – был он человеком безусловно талантливым и энергичным. Вообще-то, при рождении он был назван Фридрихом, так

Федор Федорович Меринг

как родился он в Саксонии в семье врача. Произошло это в 1822 году. В 1845 парень с отличием закончил медицинский факультет в Лейпциге и в том же году приехал в Украину по приглашению дирекции сахарного завода на Полтавщине, принадлежащего графу Сперанскому. В Российской Империи иностранные дипломы считались не действительными; Меринг прошел переинтернацию и сдал подтверждающие экзамены в 1846 году в Киеве, где к тому времени уже работал врачом его брат Август, личный врач губернатора Бибиква. После подтверждения диплома Фридрих Меринг направился в небольшое селение Буромка Золотоношского района, где он возглавил больничку на 50 коек. Для того, чтобы подтвердить степень доктора медицины, он обязан был практиковать не менее 5 лет. Три года Меринг проработал на Украине и еще два – в Сухопутном госпитале в Петербурге, под руководством самого Пирогова. Николай Иванович заметил талантливого и трудолюбивого молодого человека, стал его опекать и подружился с ним. Эта дружба продлилась три десятилетия, до самой смерти Пирогова. Докторскую степень Меринг получил в 1851, после чего стал

Усадьба Меринга в Киеве

личным врачом семьи помещиков Тарновских и прожил в их имении в Качановке еще три года, до 1853. В рассказе о соседних Сокиринцах я уже упоминала Меринга – он тщетно пытался спасти жизнь умирающего от тифа шестнадцатилетнего Павлика Галагана, последнего представителя династии. В том же 1853 году Меринг принял присягу Российской короне и сменил имя на Федор Федорович. Его медицинская карьера развивалась. Через несколько лет по протекции Пирогова Меринг возглавил кафедру общей патологии при медицинском факультете Киевского Университета. В Киевском Музее истории медицины есть небольшая экспозиция, посвященная Пирогову и Мерингу, здесь рассказывают о врачебных и организаторских талантах профессора, и еще о его блистательных ораторских способностях – его гениальные лекции обожали студенты! Несмотря на не самые лестные отзывы некоторых коллег, (вполне возможно, вызванные завистью или личной неприязнью) принято считать, что все-таки Федор Федорович был прекрасным клиницистом и диагностом, а не только ушлым дельцом, умело использовавшим свои связи. Его клиентуру составлял весь цвет Киевского общества. Кроме того, профессор никогда не отказывал и бедным пациентам, многих лечил совершено бесплатно, не делил больных не по сословиям, ни по вероисповеданию. Благодарные пациенты помогали своему доктору как могли. Так, члены киевской еврейской общины, беднейших представителей которой Меринг лечил, не беря гонорара, помогали ему приобретать по дешевке земельные участки по всему Киеву. Говорят, на земельных сделках Федор Федорович и разбогател, нажив на ипотечных процедурах многомиллионное состояние. Ему принадлежал огромный участок земли в элитных Липках, купленный доктором за 22 тысячи рублей у генерала Трепова (тому землю подарил сам Александр Второй). Здесь Меринг построил себе усадьбу площадью 24 тысячи квадратных саженей. Сам усадебный дом был совсем невелик, к нему прилегали еще несколько хозяйственных построек. Остальную площадь занимал огромный парк с двумя прудами, один из которых был на месте фонтана у нынешнего театра имени Франко. Зимой пруд замерзал, и здесь горожанам устраивали катанье на каньках. Сад был доступен для посещений, киевляне любли гулять здесь, его так и называли – Меринговым. Естественно, это была не единственная собственность доктора. Ему принадлежало еще несколько участков в Киеве, шесть имений в Киевской губернии, три – под Полтавой, дачный дом и два имения на Подолье; одно из них, в Старой Прилуке, и досталось его сыну Сергею. Вообще у Меринга было 3 сына и две дочери. Одна из них в юном возрасте утонула во время отдыха на Средиземном море. Уже после смерти профессора один из участков, на который поделили его бывшее имение, самый дешевый, расположенный на склоне, приобрел архитектор Владислав Городецкий. Он

выстроил здесь свой знаменитый «Дом с химерами». Киевляне, восхищаясь цементными скульптурами, украшавшими особняк, распустили слух, что «водяная» символика украшений посвящена утонувшей дочери Городецкого, перепутав ее с дочерью Меринга.
Уже разместив в Сети эту статью, я прочитала в книге “Киевская старина в лицах” интересные воспоминания современников о Меринге, решила дописать. Федор Федорович был для Киева фигурой символической, “брендовой”, как сказали бы сейчас. Он разъезжал по вызывам по городу в фаэтоне, запряженном в пару старущих ободранных кобыл, которые от старости и чрезмерной “эксплуатации” еле передвигали ноги. Меринга узнавали издалека по этому экзотическому экипажу, знали его буквально все жители города. Раз Меринг приехал к пациенту и рассказал смешную сторию. В этот день кучер доктра заболел и на козлы пришлось посадить садовника. Тот имел мало опыта общения с лошадьми, и в середине пути вдруг запричитал и заохал, в ужасе вопя, что “лошади понесли”. Как рассказывал Меринг, “одна из лошадей не вынесла такой напраслины, повернула к нам голову и рассмеялась” – ведь было совершенно очевидно, что не только понести они не могли, но и ноги еле волочили.
В конце жизни Федор Федорович страдал от слоновости, быстро терял вес, а одна нога его наоборот все больше распухала. Умер Федор Федорович в 1887 году. Газеты того времени писали, что на его похороны пришел весь город. Это почти правда – в Киеве тогда проживало около 165 тысяч человек, а проститься с доктором пришло 100 тысяч. Отпевали его сразу три священника – лютеранский, православный и раввин. Сыновья его основали Земельное общество, разделили усадьбу отца на 18 участков и продали их под застройку. Бывший парк

пересекли несколько улиц, онда из которых носила до революции имя Меринга.
А мы тем временем, въезжаем на территорию бывшей усадьбы Сергея Федоровича Меринга, построенного в начале 20 века. Я видела особняк на фотографиях, и меня даже на картинках удивила нарочитая пышность украшений постройки, не совсем уместная в селе. Еще больше я удивилась позже, обнаружив статью в Интернете: http://community.livejournal.com/arch_heritage/72175.html . Действительно, сходство фасадов усадебного дома и Мариинского дворца в Киеве очевидно. Естественно, после нищенских косметических ремонтов и многочисленных покрасок дворец Меринга огрубел и стал похож на плохую ксерокопию первоисточника. Предполагаю, что и в свои лучшие времена он был все-таки попроще киевского «брата».

Сейчас здесь интернат для детей-сирот и детей из малообеспеченных детей.
Мы паркуем машину возле торца здания и выходим. Дождь моросит еле-еле. Довольно противно, но все же лучше, чем было в Копылове. Серое небо, серые лужи, серый дворец… К зданию примыкает небольшая хозяйственная постройка, в которой сейчас расположенная какая-то мастерская. Под козырьком на ящиках сидят и курят два мужичка в спецовках. «На дворец наш приихали подывыться, дивчата?» – спрашивает с уважением один из них. Идем дальше. Похоже, совсем недавно закончились занятия, во дворе много ребятни в сиротски-скромных одеждах. Поразительно, но все до единого встречающиеся нам дети вежливо здороваются с нами. Из-за этой «вышколенной» вежливости их еще больше жалко. Мы делаем фотографии, предполагаю, они получаться не очень веселыми – света маловато. Садовый фасад здания еще более помпезный – дворец, так дворец, и нечего тут! На заднем дворе находится стадион, по которому гоняют мяч шумные мальчишки, не особенно обращающие внимание на дождь.

Мы возвращаемся к парадному входу. Заходим внутрь. За нами увязались три девочки, робкие, как дикие котята. Они тихо жмутся у дверей, и, приоткрыв рты, наблюдают за нашими манипуляциями с фотоаппаратами. А фотографировать есть что – такого безумного буйства красок я не видела даже на картинах шизофреников во время занятий по психиатрии в больнице имени Павлова. Сложно представить, как выглядело это мавританское «великолепие» изначально и чем оно было выкрашено. Меня гнетут смутные сомнения – ох, вряд ли Меринг заказывал что-либо подобное своим декораторам! Думаю, этот разноцветно-малярный вандализм, продиктованный, скорее всего, нищетой, дело рук современных «кудесников».
Я поднялась на второй этаж по «модерно»-изогнутой лестнице. Похоже, на этом вся красота и исчерпалась – штукатурка потолка в потеках и прорехах, декор второго этажа сиротливо-казенный, на лестнице «Альгамбра» и заканчивается.
Ну все, дворец осмотрели и сфотографировали. Надо возвращаться к машине. Попадающиеся нам на встречу дети вежливо здороваются.
Едем в Винницу.

 

(Visited 88 times, 5 visits today)

Написать отзыв

Вы должны войти, чтобы оставить комментарий.