Сценарій виховного заходу до Дня пам’яті жертв голодомору.
Мета: Вшанувати пам’ять безвинно замучених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, розвивати у дітей траурний етикет, дотримання традицій вшанування померлих і загиблих.
Обладнання:
- Сцена оформлена державним прапором з чорною стрічкою, 5 пшеничних колосків, перев’язаних чорною стрічкою, на покуті ікона, обрамлена рушником;
- На столі розламана хлібина і склянка з водою, зверху напис: «Ціна йому – життя», у підсвічнику – свіча;
- Книжкова виставка«Голод-33 – незагойна рана України».
- Записи класичної музики («Реквієм» Моцарта, «Соната» Бетховена, гімн «Боже, великий, єдиний» муз. Лисенка, слова Каниського)
Вчитель. Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років. Указом президента В.А. Ющенка було запроваджено День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада. Пам’яті тих, хто загинув від голодомору 1932-1933 років присвячується наша сьогоднішня зустріч.
(Звучить «Соната» Бетховена. Виходять ведучі)
1-й учень.
Забитим мечем стало ліпше.
Ніж повбиваним голодом,
Що гинуть проколені,
За браком плодів польових…
Руки жінок милосердних
Варили своїх діточок,
Які стали поживою їм.
(Плач Єремії, глава 4 вірш 9-10)
Ці скорботні рядки ми присвячуємо тим, яких давно немає. Яких спопелив найстрашніший злочин сталінського тоталітарного режиму – штучний голод 1933 року. Сім десятиліть тому сатанинська лапа брутально перервала життя мільйонам людей. Зотліли і стали попелом з’їдені голодом тіла людей, стали попелом їхні надія і віра. Але перед тим жорстока доля, мабуть, щоб болючішим був удар, віковічну мрію перетворила майже на дійсність.
2-й учень 1923-1929-ті були найщасливішими роками для України за останні століття. Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про землю», який дав селянам найголовніше – землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов’ю обробляли землю, отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка – у селян силою забирали хліб. По селах нишпорили продзагони.
3-й учень. У 1920 році у одному селі був характерний, як для того часу випадок: в село приїхав продовольчий загін. Селяни справно віддали все i загін поїxaв. Але червоноармійці, виїхавши із села, продали все продовольство i вирішили знову повернутись, щоб повторно зібрати iз селян податок. Селяни виявились стійкими: проти червоноармійців піднялося повстання. I тоді на допомогу червоноармійцям прислали моряків. Повстання було придушено.
4-й учень. X з’1зд РКП(б) замінив продрозкладку продподатком. Щоб жити краще, потрібно було єдине – трудитися. I земля-годувальниця віддячувала сторицею. Жити стало краще. Вчорашні незаможники відчули себе господарями. Економічна довідка: середньорічний врожай в країні перевищував рівень 1901-1910 років на 22%.
5-й учень. Але над селом нависла загроза. XVI партконференція ВКП(б) у квітні 1929 року проголосила початок масової колективізації. У селян забирали все: реманент, тягло, у багатьох навіть дрібну худобу i птицю. В результаті селяни стали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів’я майже на 15 млн. голів. Це була одна з передумов майбутнього голоду.
6-й учень. Найвміліших хазяїв, які повсякденною працею досягли певного достатку, «розкуркулили», тобто фактично пограбували.
1-й учень. Звинувачують свідки: «Мати залишилася вдома з малолітніми дітьми, бо висилати без господаря в Сибір влада не мала права. Але i на рідній землі багато натерпілись. З хати вигнали, вікна вибили, грубу завалили, одежу розпродали на горе-аукціоні, залишилось тільки те, що мама сховала на полі. Всю худобу, урожай було конфісковано. Ця розправа над ciм’єю була здійснена восени, а зиму зимували у xaті без вікон, які забили мішками, наповненими соломою. Спали на соломі, розтрушеній по землі, вкривались старим рядном. А що їли? Те що приносили люди – отак дожили до весни». (із розповіді жительки с. Журавлівка Ковалевич Ольги Iвaнiвнu, 1924 р.н.).
2-й учень. Особливо страшною була доля дітей «розкуркулених». Люди розуміли, що маленькі не витримають тяжких випробувань i намагалися залишити їx на рідних, знайомих людей.
3-учень. Та більшість «розкуркулених» спіткало ще більше лихо – каторга. Їх вивозили на поселення в Сибір цілими сім’ями, без ніяких засобів до існування.
4-й учень. Звинувачують свідки: «Ранком 28 червня нас відправили з Нікополя на станцію Павлопілля. Коли почали садити у вагони, то виявилосъ, що багато жінок покидали своїх дітей. Вони кричали: «Я їм рідна мати, я не повезу їх на вірнy смерть!» До цього їx змусили звістки з Півночі від першої партії розкуркулених. Дехто з них утік i розказував, а інші прислали листи i писали, що майже всi діти вимерли дорогою i на місці…» (із свідчень селянина Шинкаль, с. Нова Павлівка Нікопольського району Дніропетровської області).
5-й учень. Людям, яких не розкуркулили, було не легше. Їx перетворили, по суті, на paбів, примусивши працювати в колгоспах від сходу до заходу сонця. В 1930 р. Москва збільшила хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками. З урожаю у 23,1 млн. т. було забрано 7,7 млн. т. зерна. Такий же план було покладено й 1931 року, хоча колективізація зменшила врожай до 18,3 млн т.
6-й учень. Керівництво України буквально благало Москву про зниження плану заготівель, попереджаючи, що Україна в критичному стані. В 1932 році на III Всеукраїнську конференцію КП(б)У прибувають Каганович i Молотов. У відповідь на скарги М.Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією i радянським урядом не буде». Розпочалась тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли – у них просто забрали всю їжу, оточили військами i спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках помирають iз голоду.
1-й учень (на фоні музики (Звучить «Реквієм» Моцарта)).
То був страшний навмисний злочин.
Такого ще земля не знала,
Закрили Україні очі
I душу міцно зав’язали.
Сліпу пустили старцювати…
То був такий державний злочин –
Здригнулась навіть мертва Кафа,
Мерцями всіялося поле.
Hi хрестика i нi могили –
То був такий навмисний голод…
2-й учень. Звинувачують свідки: «У 1932 році врожай гарний уродив. Але що було – вибрали. У нас родина велика була, то вci пішли на той світ. У колгоспі люди як мухи мерли – узяв наряд, noїxaв в поле, там i кінчився. Стоять воли, а він мертвий. Мене чоловік знайомий врятував – завфермою був, то й мене в радгосп взяв фураж підвозити. То хоч i воші годував, але пухлий не був – пайок давали. Прибігав я в неділю додому – верст 4 з радгоспу було. Іду степом – валяються люди то тут, то там. А дома брати лободу варять. Бувало бурячок украду – принесу додому. I цілують мене i плачуть. Потім приходжу – вже немае когось iз хлопчиків чи дівчаток. Тоді не стало нікого… (із свідчень Й. Чередника, с. Торинь на Черкащині).
3-й учень. Людям, які вижили, ці роки запам’ятались на все життя. Саме тоді бригади активістів, райкомівські i політвідділівські керівники забирали у селян все до зернини. Витрушували iз торбинок, горщиків, викопували із землі в тих, хто заховав там якийсь пуд-два збіжжя. В 1932 році на полях почали з’являтись селяни, яким нічим було годувати сім’ю, i ножицями зрізали ще зелені колоски. Незабаром це явище набрало масового характеру. 7 серпня Сталін власноруч написав закон «Про охорону соціалістичної власності», який в народі назвали «законом про п’ять колосків», згідно з яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився розстріл чи позбавлення волі строком на 10 років. Так було відкрито шлях масовим репресіям i одночасно головної в 1932-1933 роках безкровної, «мирної» зброї – голоду.
4-й учень. В Україні хлібозаготівельну кампанію очолив Молотов, який діяв особливо жорстоко. У січні 1933 року Постишев очолив кампанію peпpeciй проти тих комуністів, які не знаходили в coбi достатньо сил для ролі катів власного народу. Протягом року були репресовані або вислані 10 тисяч чолов1к iз лав КП(б)У. Подвірні обшуки супроводжувались конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, сала та інших запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що означало: жителів тут вже нема. Трохи в кращому становищі опинилось місто. Там був не вигідний мор, адже сталінський режим прагнув досягти військово-індустріальної могутності. Ще в 1929 році у містах було запроваджено карткову систему. Люди вистоювали за хлібом по кілька діб. Згодом для робітників на великих заводах відкрили фабрики-кухні. Вперше в icтopiї село вимирало, а мicто мало харчі. Вкрай виснажені люди рвалися в міста, щоб врятуватись від голодної смерті. Хлібороби паспортів не одержали, то їм суворо заборонялося залишати село.
5-й учень. Звинувачують свідки: «Восени 1932 року мій батько, мати i нас, четверо дітей, виїхали до Московської області. Батько працював сторожем у радгоспі недалеко від Москви. Але весною 1933 року нашу родину органи НКВС силою заставили повернутися в Україну. Батька заарештували там же в Московській області i вислали в Мурманськ на примусові роботи. Meнші мої брат i сестра померли з голоду тут, у Богачівці, коли повернулися». (зі свідчень М.Медведенко, с. Богачівка, Звенигородського району, Черкаської області).
6-й учень. На станціях та дорогах, що вели до міст, з’явилися спеціальні охоронні загони. Кордон із Pociєю перекрили війська НКВС, які стріляли в селян, що тікали від голодомору.
1-й учень. Здається, тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. I виявляеться такі сліпі були. Ці сліпі свідомо дезорієнтували, з відома радянського керівництва, світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає. Дипломатичні служби західних держав загалом володіли інформацією про ситуацію в Укрaїнi в 1932-1933 роках. Проте страхітливі його масштаби замовчувалися. Крім того, багатьом на Заході складно було повірити, що тоді, як Радянський Союз експортує зерно i відмовляється від продовольчої допомоги, в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно підготовлені сталінським керівництвом подорожі по СРСР, Бернард Шоу та прем’ер Франції Едуард Eppio поверталися, захоплено розповідаючи про радянські досягнення i ситих селян. А кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Доронтс, який у своїх статтях заперечував існування голоду в Україні, навіть був нагороджений Пулітцерівською премією – за глибину i об’єктивність, тверезу оцінку i виняткову ясність його репортажів з СРСР. I це в той час, коли в Україні помирало щодня 25 тисяч людей, щогодини – 1000 чоловік, щохвилини – 17 чоловік.
2-й учень. Через понад півстоліття комісія Конгресу США у своїх висновках зазначить, що американський уряд мав достатню i своєчасну інформацію про голод в Україні, але не зробив будь-яких кроків, щоб поліпшити ситуацію. У 1988 році Конгрес США офіційно визнав голодомор 1932-1933 років актом геноциду проти українського народу, а в 2006 році президент США Джордж Буш видав закон про виділення земельної ділянки для будівництва пам’ятника жертвам голодомору в Україіні в 1932-1933 роках.
3-й учень. Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина вcix померлих від голоду – діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участи у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100-300 г хліба на працюючого. За переписом населення 1926 року дітей віком до 4-х poків виявилось 16%, тобто у голодному 1933 році їм мало б виповнитися 10 років. Якою була доля дітей у страшні тридцяті роки XX століття?
(Звучишь соната Бетховена. Виходять учні)
4-й учень. Весна… А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, caмi зуби зверху. Сидить дитина i гойдаеться всім тілом: назад-вперед, скільки сидить – стільки гойдається, i безкінечно стогне напівголосом: їсти, їсти, їсти … Hі від кого не вимагаючи, нi від матері, ні від батька, а так у npocтip, у світ – їсти, їсти, їсти.
5-й учень. Неврожай від Бога, а голод від людей – так говорить українське прислів’я.
Я ще не вмер… Ще промінь в оці грає,
В четвер niшoв десятий piк,
Xiбa в такому віці помирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік,
До вишеньки,
У колиску ясночолу.
Я чую запах квіmiв, я не вмер…
А небо cmpiмко падає до долу.
Тримайте хтось
Хоча б за коси верб…
Куди ж ви, людоньки,
Куди ж ви, люди, людоньки, куди?
Я ще не вмер.
Усі проходять мимо.
..А житечко моє таке густе.
..А мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те,
Та я вже цього не побачу.
1-й учень. Звинувачують свідки: «У Дмитра Гаврилюка було п’ятеро синів i троє дівчат. Хлопці були здорові як дуби, але вже почали пухнути. Батько договорився з родичем поїхати в місто. Там, на срібло, яке привезли із зapoбiтків, купили 2 мішки висівок, i вночі, щоб нixтo не бачив, приїхали додому. То вже в Гаврилюків вci померли – i батько, i мати, i діти, один Сашко зостався живий. А Олексійка вбив сусід, бо хлопець заліз до нього в хату i виїв суп, що стояв на печі. (3i свідчень М.Ю. Команчука, с. Вороне Жашківського району Черкаської області).
2-й учень. Виявами дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.
Бозю! Що там у тебе в руці?
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я – ще дитинка.
Тож niдpocmu хоч би трохи бодай.
Cвimy не бачив ще білого, Бозю,
Я – пташенятко прибите в дорозі
Хоч би одненьку пір’їночку дай,
Tamo i мама холодні мерці.
Бозю, зроби. щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю,
Сніг дуже білий,
Бозю, що там у тебе в руці?..
3-й учень. Щоб не дивитись на муки своїх дітей, мaтepi прискорювали сумний кінець. Натопивши маковинням хату, закривала ляду мати. I на ранок yci діти мертві…
Cnime, дimu, cnime міцно,
Янгол Божий на порозі.
Вже не буде їсти хтітись,
I не будуть пухнуть ноги.
Натопила маковинням. Затулила лядку й комин,
I в тумані темно-синім, заспівала колискову:
Спи, синочок, горе-ласку, засинай… навіки, доню. (Звучишь соната Бетховена)
4-й учень. Та найстрашніше було інше. Були такі, що збoжeвoлiвши від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей та варили їx. Були такі і в нашому селі.
1-й учень. Звинувачують свідки: «Олександра Р. порізала i з’їла своїх дітей Лушку i Петрика, таке ж учинила зi своїми дітьми Настя М.: вона варила людське м’ясо, робила котлети i носила продавати на базар. Галка Д., батькова сестра, призналась, що з’їла хлопчика. А кістки закопала під полом». (зi свідчень Я.П. Мицик, с. Вишполь, Тальнівсъкого району, Черкаської області).
2-й учень. У кожному селі люди пам’ятають подібні peчi. Те, що творилось тоді в Україні здоровий глузд відмовлявся розуміти, але так було. Людоїдів найчастіше розстрілювали або закопували живцем. Але тих, кого треба було закопати першими, тих, хто примусив збожеволіти від голоду, їсти людське м’ясо, – не зачепили не тоді нi потім. Так вони жили й живуть. Умирали i вмирають у достатку й почестях.
3-й учень. Звинувачують свідки: «Страшний був голод 1932-33 років. Зерно, яке було у нас, все забрали, їсти не мали що. Щоб не померти з голоду, ми продали одне-єдине рядно, купили гнилої барабольки. 3 тої бараболі ми пекли млинці. У нашого сусіда померла з голоду сестра…» (Гавриш Горпина Йосипівна, 1909 р.н.).
4-й учень. «Коли був голод мені було всього 3 роки. I про тi страшні роки мені розповідала мати. Їсти не було що. Люди рвали бурячиння, лопухи, розбавляли водою i пекли млинці. Лопухи рвали на кусочки, додавали наметеного пилу i варили борщ. Люди обдирали з дерев клей, зривали акацію i їли.(Із спогадів Перешмулько Ірини Пантелеймонівни, 1929 р.н.).
5-й учень. «У Самгородку ще не був такий голод, як у інших областях. Особливо був великий голод у Херсоні, звідки йшли та йшли люди у наше село. Вони міняли хустки, посуд та інше на їжу. У сім’ю Пшеничних прийшла жінка, міняла маленький горщик на два столових бурячки. У Пшеничних було що їсти, i не треба було того горщика. Але Ольга пожаліла жінку i обмінялась. Коли Ольга винесла той бурячок, жінка жадібно вихопила його з рук i відразу, з’їла. Пшенична Ольга зберегла той горщик до цих пip, він стоїть на поличці, i як гляне Ольга нього, так i підступають до очей сльози». (зі cпогaдів Пшеничного Івана, 1909 р.н.),
(Звучить соната Бетховена).
6-й учень У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзаки – різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік,
Без труни, загорнувши в ряднину…
А на ранок – помер чоловік.
У той рік і гілля й коріння –
Все трощив буревій навкруги.
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорботна німа край могил.
1-й учень. Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору – від 3,5 до 5 млн. чоловік, є й інші дані – 8-9 млн. чоловік. За підрахунками Роберта Конквеста (США), у 1926 році в СРСР проживало 31,2 млн українців, а за переписом 1939 року – лише 28 млн.
2-й учень. Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами. Гарячим пекучим попелом. І багатьом вже не дає спокою той спопелілий біль предків. Аби перестав пропікати серце, аби упокоївся врешті прах замордованих режимом рідних і близьких наших, маємо затаврувати прокляттям непрощених катів, уже мертвих, а особливо – ще живих.
3-й учень. Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.
4-й учень. З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав. (Учениця підходить до столика і запалює свічку. Звучить «Реквієм» ).
Не звільняється пам’ять.
Відлунює знову роками
Я зітхну… запалю обгорілу свічу.
Помічаю: не замки – твердині, не храми –
Скам’янілий чорнозем –Потріскані стіни плачу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях
З далини, аж немов з кам’яної гори
Надійшли. Придивлюсь: Вкраїна, XX століття,
І не рік, а криваве клеймо – «33».
Вчитель Ми живемо в інший час і не причетні до тих страшних часів. Тому так важко достукатися до сердець нині сущих. Тож запалімо свічки. (Запалюють свічки). На пам’ять про тих, хто не встиг запалити свічку. Запалімо свічку, хай її побачать ті, хто став зорями.
(Запалює свічку).
Учні і всі присутні запалюють свічки. Звучить метроном — хвилина мовчання. Звучить гімн «Боже, великий, єдиний».
