МЕТА:
-
осмислити та усвідомити масштаби трагічних подій на Чорнобильській АЕС;
-
розбудити почуття відповідальності перед наступним поколінням;
-
виховувати глибоку повагу до людей, які віддали своє життя в ім’я майбутнього життя людства;
-
розвивати почуття гордості за свій народ;
-
прищеплювати любов до рідного краю.
І. Виступ учнів
1. Не можна ні про що мовчати,
Горить тривогою чоло.
Ці вірші, роздуми і факти –
Це все було, було, було…
2. Птахи складають гімн весні,
Всміхаються до сонця квіти,
А пам’ять лине в моторошні дні,
Гудуть жорстокі дзвони квітня.
3. Ти відомий сьогодні кожному –
Не ім’ям своїм, а бідою.
Тою вулицею порожньою
Понад Прип’ятською водою…
4. Мій Чорнобиль! Зелений пагорбе!
У якому ти жив сторіччі?
Запеклись перестиглі ягоди,
Наче кров на твоєму обличчі.
5. Чорних дат у людства є немало.
Кожна з них – це міна під прогрес.
Найстрашніше, що усіх спіткало, –
Вибух на Чорнобильській АЕС.
6. 26 квітня… В ніч забуття
Йде страшне створіння – атомне дитя.
Суть його безкровна і зіниць нема,
І уста безкровні, і душа німа.
ІІ. Слово вчителя
Жорстока ноче,
О, яка ти довга!
В тобі, як крик і мука
Вість одна…
Не із сторінок стародавніх літописів і не з легенд та переказів увірвалось у наше життя це лячне і моторошне слово… Чорнобиль. Слово це стало символом горя і страждань покинутих домівок, розорених гнізд, здичавілих звірів. Важким колесом “прокотилась” Україною аварія на Чорнобильській атомній електростанції.
Чорнобиль – невеличке українське містечко, яких сотні в Україні. Весною потопало воно у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Влітку тут полюбляли відпочивати кияни. Їхали сюди відусюди, щоб набратися здоров’я, подихати цілющим повітрям. Збирали гриби, ягоди, яких у місцевих лісах було чимало. Здавалося, що красу цього куточка українського Полісся ніщо й ніколи не затьмарить.
У 1971 році неподалік від Чорнобиля розпочали будівництво потужної атомної електростанції. На 1983-й рік стали до ладу чотири енергоблоки. Приступили до будівництва п’ятого. Згодом, за кілька кілометрів від станції виникло місто. Його назвали Прип’ять – за назвою
тутешньої повноводної річки. Місто швидко розбудовувалося. Відкривалися школи, дитячі садки, лікарні, магазини. Це було місто-сад. Які широкі вулиці. А яких тільки квітів не було у скверах, алеях, парках! Улюбленим місцем відпочинку залишалася річка.
Ніщо не віщувало біди. Стояла тиха весняна ніч. Квітень завершував свою вахту в природі і мав передати її травню. Саме в таку з ночей, 26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської електростанції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.
Першими до реактора через кілька секунд по тривозі прибули пожежні ВПЧ-2 по охороні АЕС на чолі з начальником караулу Володимиром Правиком. За караулом Правика прибув караул його бойового побратима лейтенанта Віктора Дибенка. Вони ринули у вируюче полум’я – у смертельну радіацію не за наказом командира, а за наказом совісті, рятували станцію і людей, не думаючи про себе, хоча добре усвідомлювали небезпеку.
Вогонь усе лютував, не вщухав. Начальник караулу лейтенант Правик по рації передав виклик №3, за яким усі пожежні машини Київської області негайно вирушили до Прип’яті. На допомогу примчав і начальник пожежної частини майор Л.Телятников. З неймовірним тріском палала величезна гребля покриття над машинним залом і допоміжним корпусом. Киплячий бітум пропалював чоботи, бризками осідав на одязі, в’їдався у шкіру. Люди слабшали від їдкого диму, нестерпної спеки і болю. Ось так тієї трагічної ночі лейтенанти і сержанти пожежної охорони виконували свою звичайну роботу. 28 чоловік двох караулів затулили собою не тільки станцію, а й Європу. Шість із них загинули майже відразу.
О 4 годині 50 хвилин пожежу було локалізовано. Опромінених пожежників відвезли у Москву. Московські лікарі з допомогою американського лікаря доктора Гейла провели операції з пересадки кісткового мозку. Але й це не допомогло. За 20 кілометрів від Москви на Митинському цвинтарі поховано 33 українці. Скромні плити з червоними зірками будуть нагадувати нам і майбутнім поколінням імена Правлика, Ігнатенка, Кибенка, Титенка, Тищури… Вічна слава героям!
Лейтенанти – хлопці непохитні,
Молоде вогненне покоління,
Ви, як пам’ять у тривожнім світі,
Роду незнищенного коріння.
Лейтенанти – мужність і звитяга,
Від землі ви набирали сили…
Ще далеко десь до саркофага,
Та вогонь життям ви зупинили.
У Прип’яті одразу після аварії запанувала обстановка таємничості, навіть відповідні працівники не знали дійсних рівнів радіації протягом двох днів. Тому і діти в 30-кілометровій зоні цілу добу до евакуації бігали надворі. Невже не можна було застерегти їх?! Очевидно тому, що прагнення будь-якою ціною створити картину загального добробуту, радощів і успіху приглушило в той час у багатьох керівників і голос сумління, і веління професійного і громадського обов’язку.
27 квітня урядова комісія прийняла рішення про евакуацію населення Прип’яті. За дві години її було закінчено. А в місті проживало 50 тисяч жителів. 29-го почалася евакуація з тридцяти кілометрової зони. У ті дні різко підвищився радіаційний фон і в Києві. На жаль, про це повідомили не відразу. Реактор тлів до 6 травня, а лише 16 травня почалася евакуація дітей з Києва.
Так, аж на десятий день було вирішено розсекретити аварію на ЧАЕС. Та про масштаби біди ніхто не говорив. Йшлося, як про звичайну аварію, про те, що не треба відчиняти вікон і дверей, не перебувати довго на вулиці.
Наша пам’ять і пам’ять багатьох наступних поколінь знову і знову буде повертатися до трагічних квітневих днів 1986 року. Поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою хворобою. Горе впало не тільки на Україну. Воно зачепило Білорусь і Росію. На забруднених територіях нині проживає близько 2 млн. осіб. Змертвіло багато водоймищ, непридатною для вживання стала в них вода.
Нині в Україні склалася важка демографічна ситуація. Смертність населення перевищує народжуваність. Збільшується кількість психічних і онкологічних захворювань у людей. Настав час усій громадськості бити на сполох, рятувати своє майбутнє, майбутнє нації. Наше покоління розуміє, що не земна куля належить нам, а ми належимо їй. І нам потрібно передати майбутнім поколінням чисту планету. Тому зусилля всіх держав повинні бути зосереджені на знищенні ядерної зброї, на тому, щоб довести до мінімуму ризик від використання ядерної енергії.
У квітні 1995 року, під час зустрічі Президента України Леоніда Кучми з делегацією Європейського Союзу та “великої сімки”, вдалося досягти домовленості про спорудження “Саркофагу-2” над четвертим блоком. А простоїть саркофаг до тих пір, доки наші потомки, якщо виникне в цьому необхідність, не знайдуть спосіб все це перенести в інше місце або повністю знешкодити.
Минуть десятиліття, а чорний день Чорнобильської трагедії все одно хвилюватиме людей: і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився далеко від покривдженої землі. Кажуть, час лікує, затягує рани. Неправда. Нічого він не лікує. Просто біль відходить кудись глибоко в серце, приживається там, освоюється, і нікуди від цього не дінешся.
Якщо ти віриш у майбутнє,
В його прийдешність, у життя,
Дзвони у дзвони, кричи людям,
Бо більш не біде вороття.
Віддай забуту свіжість травам,
Відмий від бруду всі хмарки,
Відреставруй нам синє небо
І дощ крізь сито проціди.
Хай ожива вода Дніпрова,
Правічні височать дуби,
І хай полин, трава-чорнобиль
Не стане іменем біди.
