Мета уроку: Виховувати любов і повагу до рідного краю, прагнення свою працею примножувати здобутки українського народу.

Оформлення класу: Клас оформлено в українському стилі. На стінах рушни­ки. На столі – хліб, букет з барвінку, колосся, вербові гілки, миска з писанками.

Форма проведення: Розповідь з елементами довідки, повідомлень; бесіда.

Вислови:   Всім серцем любіть Україну свою,

                І вічні ми будемо з нею.

(В. Сосюра)

Свою Україну любіть,

                За неї Господа моліть.

(Т.Г. Шевченко)

ПЛАН УРОКУ

1. Вступ. Символи українського народу.
2. «Хліб – усьому голова».
3. Писанка — символ життя.
4. «Рушники, рушники — то матусі моєї ро­ки».
5. Пісня – душа народу.
6. «При долині кущ калини».
7. «Будьмо гідними сина­ми та доньками України!»

Вступне слово вчителя.

Народи світу різняться між собою одягом, зви­чаями, традиціями. У кожного народу є свої національні святині, улюблені речі, дерева, тварини. Українці мають свої традиції, які споконвіку шанують і бережуть. Це — батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, виши­тий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю леле­ка. Всі вони наші давні і добрі символи, наші обереги.

Можливо, маючи такі прекрасні символи, український народ зумів уберегти від забуття нашу пісню і думу, нашу історію і родовідну пам’ять, волелюбність.

Давайте, діти, поговоримо про ці символи!

Наші народні символи оповиті легендами, оспівані в піснях, тому пригадуйте старовинні легенди, народні пісні, вірші і доповнюйте мою розповідь.

«Хліб – усьому голова».

Хліб – символ життя. З давніх-давен він у великій по­шані в народі. Недаремно у молитві до Бога «Отче наш…» люди, як великої милостині, просили не позбавити їх хліба, бо він не просто основа життя. Споконвіку хліб на­зивають святим. Він завжди лежав на столі. Яке щастя, яке добро, що він є на світі. Спочатку в землі, потім у бо­рошні, й, нарешті, на столі. Якби в нас було хліба стіль­ки, що могли б ним прогодувати весь світ, ми все одно сказали б: бережіть кожну скибочку хліба, кожний коло­сок, кожну зернину, бережіть не тому, що ми скупі, а то­му, що це наш хліб.

«Як вродить жито, то будемо жити», — говорить народ­не прислів’я. Хліб з людиною від народження і до смерті. З хлібом ідуть на родини, хрестини, новосілля, сватання.

На знак згоди дівчина подає хліб на весіллі, хлібом мати благословляє до вінця і зустрічає молоде подружжя.

В Україні з хлібом-сіллю зустрічають на вишитому рушнику найпочесніших гостей. Він — ознака гостин­ності українського народу.

З хлібом у нас зустрічають гостей,

Хліб на весіллях цвіте в короваї,

І кращих немає на світі вістей,

Ніж — хліб уродився на славу.

Щирим словом, хлібом та сіллю

Ми братів-гостей зустрічаєм,

Хлібом — новосілля й весілля,

І свято дружби-згоди квітчаєм.

Вчитель просить дітей розказати вірші, прислів’я, казки, які вони знають про хліб і доповнює їхні відповіді прислів’ями:

• Хліб — усьому голова.
• Сила — від хліба, хліб — від землі.
• Хліб — батько, вода — мати.
• Якщо хліб та вода, не страшна нам зима.

«Недалеко червоне яєчко».

З давніх-давен люди святкують Великдень — Паску. На Паску дорослі розписують та фарбують яєчка, дарують їх дітям, примовляючи «Христос Воскрес». Діти відповіда­ють: «Воістину Воскрес».

З глибини віків від пращурів нам у спадщину дісталась дивовижна писанка. Це диво-витвір рук людських, на­роджений не з дерева, не з металу, а із звичайного яйця, і який представляє собою живописну мініатюру. Напере­додні Великодня в Україні був звичай розписувати яйця і роздарювати їх з добрими намірами друзям, знайомим. Писанка — символ життя. У слов’ян яйце, як і дерево, було ще символом пробудження та оновлення світу, сим­волом перемоги життя над смертю.

Вчитель читає українську народну пісню про писанку:

«ЯК НАШІ БАБУНІ»

На Великдень я прокинуся раненько,

Певно, ще раніш від пташечки на клуні —

Так колись ранесенько вставали

Наші всі бабуні й прабабуні.

З татом, з мамою до церкви я поїду,

Не залишимо й маленької Лідуні,

Хай вона «Христос Воскрес» співати вчиться,

Як співали ще бабуні й прабабуні.

На Великдень принесемо посвятити

Круглу пасочку і писанки-красуні.

Так колись давним-давно робили

Наші всі бабуні й прабабуні.

А потому, ще й гаївку заспіваїм —

Коло церкви ми дівчатка гожі.

Як колись співали на Великдень

Наші всі бабуні й прабабуні.

«Рушники, рушники — то матусі моєї ро­ки».

Український рушник! Хто з вас не бачив його? Він пройшов крізь віки і зараз символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею. Рушник передавали як оберіг з роду в рід, з покоління в покоління. А який він гарний! Його можна порівняти з піснею. Без рушника, як і без пісні, не обходилось жодне сімейне свято. Найбільше обрядових сюжетів пов’язано з рушником.

Рушники — це обереги від усього злого, що може зай­ти в дім. «Хай стелиться вам доля рушниками» — бажали людям щастя.

Вчитель питає дітей, чи не знають вони віршів чи пісень про рушник. Вислухавши, доповнює їх:

Моя бабуся гарно вишиває,

Цвітуть на полотні троянди й виноград,

Розмай калиновий там грає,

І дивні птахи щебетять.

Навік з’єдналось чорне і червоне —

Мойого краю гордість і краса.

Душа народу — малинові дзвони,

Його веселка і його сльоза.

Рушникове обличчя веселе

Обпліта коровай на столі,

Закликає гостей до оселі,

Випромінює щедрість землі.

Рушничок на столі — давній звичай,

Ним шлюбують дітей матері,

Він додому із далечі кличе,

Де в калині живуть солов’ї.

Він простелений тим, в кого серце

Не черствіє й дарує тепло.

Хай цей символ сусідиться вічно,

В нашій хаті на мир, на добро.

«Пісня — душа народу».

Під мелодію української пісні вчитель починає розповідати.

Яке це диво — українська народна пісня! Кого тільки не полонила її вічна краса. Українська пісня — то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість чи смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу й натхнення. Любов до рідного краю, мови починається з колисаночки. В ній — материнська ласка і любов, світ добра, краси, справедливості.

Тут мамина пісня лунає і нині,

Її підхопили поля і гаї,

Її вечорами по всій Україні

Співають в садах солов’ї.

І я припадаю до неї устами,

І серцем вбираю, мов спраглий води.

Без рідної мови, без пісні, без мами

Збідніє, збідніє земля назавжди.

Минають віки, змінюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють чудовою здатністю поло­нити людське серце, допомагати в праці, оспівувати з радістю відпочинок, тамувати душевний біль. Земля наша українська така співуча, що не тільки кожне село, а й ву­лиця мала свої пісні.

«При долині кущ калини».

Калина — найулюбленіша в Україні рослина. Про по­ходження куща калини розповідає народна легенда (роз­повідь легенди «Легенда про калину»), а також казка «Ка­линка».

Похилена калина — засмучена дівчина. Щоб вівся рід, калину садили коло хати. Кущ калини біля материнської хати — це не тільки окраса, а й наш духовний символ, на­ша спадщина.

Говорила мати: «Не забудься, сину,

Як будуєш хату, посади калину.

Білий цвіт калини — радість України,

А вогняні грона — наша кров червона.

Зоряна калина і краса, і врода

Нашої країни — нашого народу». —

Пам’ятаєш, сину, що казала мати:

«Посади калину в себе біля хати».

З калини робили колиски для немовлят, прикрашали світлиці.

На калині мене мати колихала,

Щастя, долі в чистім полі виглядала,

Ой, калинонько червона, нахилися,

Від землі ти сили-соку наберися.

Та літа давно минули-одлунали,

Як мене гілля високе колихало.

Знов калина коло млина розквітає,

Мого рідного синочка забавляє.

Виростай же, мій синочку, мій соколе.

Тобі щастям колоситься рідне поле,

Пролягла тобі на полі путь орлина

І в дорогу проводжає цвіт калини.

* * *

Зацвітай, молода калино,

Серед тихого повесіння.

Чиста хвиля до тебе плине,

Омиває твоє коріння.

Це ж тобі од вітрів ламатись.

Білим цвітом шуміть над світом,

Свіжих сил від землі набратись,

Дивом кетягів пломеніти.

Неподоланому народу,

Солов’їній моїй Україні,

Над камінням, над сиві води

Ти про щастя шуми, калино.

КАЛИНА

Посадіть калину коло школи,

Щоб на цілий білий світ

Усміхнулась щира доля,

Материнський ніжний цвіт.

Посадіть калину на городі,

Щоб розквітнула земля!

Із роси — пречиста врода,

З неба — почерк журавля.

Посадіть калину коло хати,

Щоб на всеньке, на життя,

Став би кожен ранок святом,

Дітям буде вороття.

Посадіть калину в чистім полі,

Хай вона освятить час,

Рід наш дуже любить волю,

Хай же й Воля любить нас!

А щоб цвіт її не стерся,

Не зів’яв у спориші,

Посадіть калину коло серця,

Щоб цвіла вона в душі.

Вчитель. Вдумайтесь в слово «Батьківщина» і вдумайтесь в слова «Що таке Батьківщина?».

Роздуми учнів.

Вчитель. Наша свята земля, рідна оселя, солов’їна мова, невми­руща пісня, червона калина і все, про що ми говорили, — є нашою Батьківщиною, яка зветься Україною. Тож любімо, шануймо, бережімо її та будьмо гідними її сина­ми та доньками.