Дія перша
Батько. Ходімо зі мною, сину, проведеш мене трохи.
Василько. Добре, тату, я зараз. Виходить, на ходу одягаючи фуфайку. А куди ми підемо?
Батько. Побачиш.
Ідуть.
Василько. Тату, а хто ті чужі люди, що наїхали до нашого села? (Пошепки питає синю, смикаючи батька за руку.) Бабуня казали, що прилетіли вони на червоній мітлі й вимітатимуть нею наш хліб.
Батько. Тихше, сину, краще помовч, щоб не накликати біди. То ж бачиш, що на кожному кроці охоронці стоять, трясця б їх узяла.
Василько. Тату, я бачив за селом, якихось озброєних людей, там, знаєте, де дуб росте, де наше поле колись було, до колгоспу.
Батько. Справді? І що ж вони там робили?
Василько. Не знаю. Там були і під дубом, і на дубі сиділи і в різні боки дивилися.
Батько. Бач, як уже примудрилися і поле, і околиці стерегти. Сидять собі між гіллям, їх там не видно, а хто з’явиться на дорозі, чи в полі, то одразу і стріляють.
Василько. Тату, а що вони там охороняють? Жито ж і пшениця давно скошені, там же вже бур’ян по коліна, а вони ще щось стережуть…
Батько. Так, сину, стережуть. А може, просто чекають із засідки, щоб якась голодна душа вийшла на поле, щоб якийсь колосок знайти, то вони її і пристрелять без суда і слєдствія, як каже наш голова. А ще більше втікачів стережуть, які тікають із села в місто, щоб десь дістати голодним дітям шмат хліба.
Василько. Як, так зразу і стріляють?
Батько. Так, сину. Коли ж з’явиться хтось поблизу, чи старий, чи малий – починають регочучи, стріляти з рушниць.
Василько. Але ж це нечесно…
Батько. Звичайно, нечесно. І морити голодом нас теж нечесно. Ти ж думаєш, чого це я не йду дорогою до міста, а йду через ліс? Бо знаю, що ті посіпаки не випустять із села, бо наказ такий отримали з району – нікого не випускати.
Василько. Так не йдіть, тату.
Батько. Не можу я більше дивитися спокійно, як ви голодуєте, не можу. Мушу йти. Може, десь зароблю яку копійчину, то куплю хліба та й принесу вам.
Василько. Не йдіть, тату. Он учора вночі убили дядька Степана, коли він повернувся з міста.
Батько зупиняється.
Батько. Справді? Якого це Степана? Чи не Тавлуя?
Василько. Так, тату. Уночі він підкрався берегами до хати, а там його і вислідили. Він муки трохи в мішку приніс, і квасолі. Так ті буксири мішок з мукою порізали і муку розсипали по ріллі, а вітер її далеко порозносив, а квасолю теж розсипали, втоптали її в багнюку, а той їх главний ще й помочився на неї, щоб не позбирали.
Батько. А щоб вам добра не було, іроди прокляті.
Василько. А діти вранці повибігали і муку ту лизали на ріллі, бо зібрати її вже не можна. А квасолю все одно позбирали та помили в канаві.
Батько. Ото хоч супу якогось зварять. Бідні діти. І з що тільки Бог карає безневинних. Хай би вже дорослих, а діти ж чим винні?
Виходять.
Дія друга
Батько і син наближаються до лісу.
Батько. Оце вже скоро й зима. Як же ви без мене перезимуєте?
Василько. А ви не їдьте, тату.
Батько. Не можна, сину. Ти ж бачиш, що в селі коїться, врожай забрали, та люди кажуть, що буде ще гірше: вимітатимуть усе, аби виконати план.
Василько. А що то за план?
Батько. Бог його святий знає. Тільки чув, що говорять оті активісти: „Куркуль, давай план державі!”
Василько. А ми хіба куркулі?
Батько. Зроду не були, а тепер стали. Де тим куркулям на нашому безземеллі взятися.
Василько. Але ж викинули дядька Степана, маминого брата, з хати і сказали, що він куркуль.
Батько. А той куркуль має 10 дітей і сам аж чорний від каторжної роботи. Ех! Батько вдарив палицею об землю. Чи ж десь правда на світі?
Василько. Тату, а в школі кажуть, що в колгоспі не буде куркулів і не буде бідних.
Батько. А хто ж буде? Старці? Цілий рік працювали люди на той колгосп, заробляли трудодні, що на них обіцяли дати зерно. Де ж той хліб? І з чим зимувати не куркулям і небідним колгоспникам? Ще й сніг не випав, а колгоспниця тітка Одарка бігає позичати в сусідів борошно, бо нема чим дітей годувати. Ех, колгосп. Озирається. Ну от і прийшли.
Підходить до дуплястого напівзгорілого дерева.
Батько. Ось вона, лісова комора. Дивись, бережи її, Васильку. У ній – наш порятунок. Небагато тут харчів: мішечок пшона і півмішка гречки. Так як буде сутужно, знадобиться й це. Більшого я не міг вигадати, щоб подбати про вас. Хіба ж думалося, що цими мозолястими руками (гірко всміхнувся) доведеться ховати зароблене. Залишаєшся, сину, за старшого. Допомагай мамі й піклуйся про сестричок.
Василько пригорнувся до батька. По щоках в обох –сльози.
Батько. Прощавай, сину, чи побачимося ще?
Раптом хруснула гілка. Щось ще шарудить, а далі – загавкав собака, почулися голоси:
— Шукай-но тих куркульських злодіїв.
Регіт, постріл. Залементував пес. Іще і ще постріли.
Василько (кидається до батька, хапає його за руку). Таточку, не кидайте мене, бо той вовкодав Полкан розірве мене. Таточку, тату, що ж тепер буде?
Виходить сільський активіст Федько. З ним ще двоє з рушницями. Усі голосно регочуть.
Федько. Що це ти, Петре, так рано робиш у лісі?
Хитро всміхаючись, підходить до дуплястого дерева. В руках у нього – довга металева палиця із загостреним кінцем – щуп. Почав ним штрикати в дупло. Помічники взяли під варту батька з сином.
Федько. Є! Не втаїш від більшовицького ока, чортів куркуляка! Бач, аж куди сховав. Думав радянську владу обдурити! Не на того напав. Я тебе наскрізь бачу, куркуляка голопузий. Ану тягни до сільради! Чи я за тебе нести буду! І швидше, бо пристрелю отут, як собаку, і тебе і щеня твоє. Ніхто й не знатиме, де ви ділися.
Батько бере на спину півмішка, Василько – невеликий мішечок пшона, вони всі виходять.
