Ведучий 1: Чорнобиль – невеличке українське містечко. Весною воно потопало у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Цілюще свіже повітря, гриби, ягоди місцевого лісу. Здавалося, що цього куточка українського Полісся ніщо і ніколи не затьмарить.
У 1971 року неподалік Чорнобиля розпочали будівництво атомної електростанції. На 1983 рік стали до ладу чотири енергоблоки. За кілька кілометрів від станції виросло місто Прип’ять. Відкрилися школи, дитячі садки, лікарні, магазини. Це було місто-сад.
Ніщо не віщувало біди. Стояла тиха весняна ніч. Саме в таку ніч, 26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі спали безтурботним сном, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.
Учень: Дуже буйно цвіли сади,
Але мертво, ні бджіл, ні птахів:
Скрізь, на всьому – тавро біди.
Уночі наче сяйво полярне
Ген на півночі мерехтить.
Там земля опромінює хмари –
Термоядерне сонце горить.
Учень: Є така професія – людям помагати,
У біді, що сталася , руку подавати.
Є така професія – зберегти життя
Від вогню безжального ради майбуття.
Є така професія – першим в бій ходити,
За добро народнеє сили не жаліти.
Є тека професія – вмерти молодим,
Щоб не повторився горя чорний дим.
Є така професія – без гучних ідей,
Просто жити в пам’яті і серцях людей.
Ведучий 2: Першими до реактора через кілька секунд по тривозі прибули пожежники ВПЧ по охороні ЧАЕС на чолі з начальником караулу Володимиром Правиком і його побратимом лейтенантом Віктором Кібенком. Вони ринули у смертельну радіацію не за наказом командира, а за наказом совісті, рятуючи станцію і людей, не думаючи про себе, хоча добре усвідомлювали небезпеку. На допомогу примчала команда пожежної частини на чолі з майором Леонідом Телятниковим. Вогонь лютував. Киплячий бітум пропалював чоботи, бризками осідав на одязі, в’їдався в шкіру. Люди слабшали від їдкого диму, нестерпної спеки і болю. Ось так тієї ночі лейтенанти і сержанти пожежної охорони виконували свою роботу. 28 чоловік двох караулів затулили собою не тільки станцію, а й Європу. Шестеро із них загинули майже відразу.
Учень: Ті, що згоріли у вогні
В перші хвилини двобою,
Землю прикрили собою,
Як їх батьки на війні.
Не залишили пости,
Мужньо стояли у герці.
Пам’ятники їм вознести
Треба у кожному серці.
Ведучий 3: Пожежники Чорнобиля не мали ніякого спеціального захисного одягу. Голіруч шлангами лили воду в розжарене черево атомного монстра. Вода миттю розкладалася на кисень і водень. Вся вимірювальна апаратура на АЕС зашкалювала. О 4 год. 50 хв. пожежу було локалізовано. Московські та іноземні лікарі боролися за життя опромінених, провели термінові операції по пересадці кісткового мозку. Але і це не допомогло. Вдячна пам’ять буде вічною героям, завдяки яким вдалося не тільки скоротити масштаби аварії, але і попередити вибух ще одного реактора. За 20 км. від Москви на Читинському цвинтарі поховано 33 українці. Скромні плити з червоними зірками будуть нагадувати нам і майбутнім поколінням імена: Володимир Правек, Віктор Кібенюк, Володимир Тищура, Микола Ващук, Володимир Ігнатенко, Микола Титенюк. Вічна слава героям, які вогонь життям своїм спинили.
Учень: Коли зловісна блискавиця
Сторуко в серце уп”ялась,
І опалила ваші лиця,
І в танці дикому зайшлась,
Коли вже й хмари спопеліли
У знавіснілому вогні,-
Ви смерть приборкати зуміли
На тім, останнім рубежі.
Не віддали їй на поталу
Світанків наших ніжний щем,
Ви як один супроти стали,
Пекельним січені дощем.
У тій жорстокій перемії
Ви до кінця тримали бій.
І пронесли свої надії
Крізь вогнецвіт усіх надій…
Шумлять жита, як і раніше,
Пливуть у небі літаки…
За вас історія допише
Суворі подвиги рядки.
Учень: Вогонь, радіація люто звіріли,
Кипіли графіт і смола.
Не грішники – хлопці в тім пеклі горіли…
І зона мовчання була.
Свій вік починала незнана ще ера
Борні із новим найжахливішим злом.
І грюкав, і гримав до кожного в двері
Четвертого блоку розлом.
І в Швеції приладів стрілки стрибали,
Тривога весь світ пройняла.
Це ж рвалося лихо вселюдське за шкали,
І зона мовчання була.
Плювався отруйною парою кратер,
І хмари зловіщі пливли,
А люди до першотравневого свята
Двори й тротуари мели.
Жінки на городах копалися в глині,
Так буйно черемха цвіла…
Котились від Києва геть лімузини.
І зона мовчання була.
Чутки нечувані повзли між народом,
І пухла від них голова.
Дивились в надії на радіо: „Згодом
Усе розтлумачить Москва”.
Ішли піонери в парадних колонах,
Бадьорість – з трибун висоти.
Стояли в чеканні німім ешелони:
„Як гримне, чи встигнем втекти?”.
Мені ж і тепер ще бракує озону,
У грудях задушлива мла…
Іще не було відгороджено зони,
А зона мовчання була.
Ведучий 1: 27 квітня для участі в ліквідації аварії було залучено уже 1185 працівників міліції, 99 пожежників, 850 військовослужбовців. За дві години 27 квітня проведено евакуацію 50 тис. жителів м.Прип’яті. 29 квітня почалася евакуація з тридцятикілометрової зони. Реактор тлів до 6 травня, а лише 16 травня почалася евакуація дітей з Києва.
Учень: М’ятою, мальвою, полином, чебрецем,
Цвітом пахучим калини
Нахиляється, вмита смертельним дощем,
Над серцем моїм Україна…
Помарніла, замучена,
Зболена, сплакана,
З посивілим завчасно волоссям,
Дивиться в очі, торкається серця
Отруєним колоссям.
Очі заплакані, обпалені вії,
Чорні порепані руки,
Погляд стражденний, як в Діви Марії,
Повен святої розлуки.
Споришем, чорнобривцем, барвінком, маруною,
Цілющим соком малини
Відзивається піснею,
Стогоном, мукою
В серці моїм –
Україна.
Ведучий 2: Ніхто і ніколи не буде знати, скільки людей загинули від радіаційного опромінення. Міністерство охорони здоров’я у 1995 році дало інформацію, що в Україні внаслідок вибуху на ЧАЕС померло 125 тисяч людей, зросли захворювання на рак, серцеві недуги. Найчастіше хворіють ліквідатори. Їх зареєстровано 233507 чоловік. Прип’ять і Чорнобиль стали мертвими містами. А Україна оголошена зоною екологічного лиха.
Учень: Тут уже не ліси, тільки тінь лісів,
Тільки згарки лісів в німоті блукають,
Опромінені горличка Їх солов’їв
Не співають уже, не співають.
Тут уже не життя – тільки тінь життя,
Чорні поночі землю з’їдають роси.
Опромінена брунька, як мертве дитя,
З небуття кричить безголосо.
Тут печаль і печаль, сам на сам, сам на сам…
Тут біда і біда дім навічно обрала.
Цим лісам, опроміненим, цим лісам,
Небеса саркофагом стали.
Учень: Хати спустіли. Кинута худоба.
Голодна кицька. Здичавілий пес.
Оце, люди, правда про Чорнобиль.
Оце вам, люди, атомний прогрес.
А треба жити. В школах йдуть уроки.
Учені дискутують “за” і “про” …
І плани на нові смертельні блоки
Вже Відомче підписує перо.
О ядерна, людьми проклята, ренто,
Від тебе не рятує й чорнозем.
На Україні йдуть експерименти.
Піддослідні, ще поки що живем.
Ведучий 3: Наша пам’ять і пам’ять багатьох наступних поколінь знову і знову буде повертатись до трагічних квітневих днів 1986 року. Поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою хворобою. Горе впало не тільки на Україну. Воно зачепило Білорусь і Росію. На забруднених територіях нині проживає близько 2 млн. осіб. Змертвіло багато водоймищ непридатною для вживання стала в них вода.
Минуть десятиліття, а чорний день Чорнобильської трагедії все одно хвилюватиме людей: і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто народився далеко від покривдженої землі. Кажуть, час лікує, затягує рани. Неправда. Просто біль відходить кудись глибоко в серце, приживається там, освоюється, і нікуди від цього не дінешся.
Учень: Якщо ти віриш у майбутнє,
В його прийдешність, у життя,
Дзвони у дзвони, кричи людям,
Бо більш не буде вороття.
Віддай забуту свіжість травам,
Відмий від бруду всі хмарки,
Відреставруй нам синє небо
І дощ крізь сито проціди.
Хай ожива вода Дніпрова,
Правічні височать дуби,
І хай полин, трава-чорнобиль
Не стане іменем біди.
Учень: Поки в небі є свято веселок і крил
Поки є на землі і роса, і колосся,
Я живу.
Поки є наш Дніпро і Слов’янський наш схил,
Поки віру плекаю, щоб добре – збулося,
Я живу.
Поки засклено щебетом пташки вікно,
Поки тиша овіює явір гіллястий,
Я живу.
Поки в думках моїх день, що вигас давно,
Поки є кому вранці промовити “Здрастуй!”.
Я живу!
Підготувала: Новак Л.М. – учитель біології.
